Вело Тернопільщина

Наближалася Трійця і як ви думаєте, чим ми вирішили зайняти на цих довгих вихідних? Правильно! Рванути в далекі далі (відносно далекі), поближче до гір та полонин. Я вже колись розповідала як ми каталися по Тернопільщині в організованому тур клубом велотурі, але місць небачених там залишилось ще ого-го, тому ми спланували ще одну дослідницьку операцію, але вже самостійно.

Почали ми наш шлях в Тернополі, а завершили на третій день в Заліщиках. Хоча ⅓ групи необхідно було вертатися в Київ на день раніше, тому маршрут був прокладений так, щоб встигнути ввечері другого дня на потяг з Чорткова. Ги-ги, так голосно звучить ⅓ групи з тим, що нам взагалі було троє! )))
 

Отже наш маршрут був наступним: Тернопіль - Микулинці - Теребовля - Підгора - Залав’є - Довге - Долина - Буданів - Чортків - Ягільниця - Нагірянка - Товсте - Червоноград (Нирків) з Джуринським водоспадом - Заліщики

 

День 1

Тернопіль - Микулинці - Теребовля - Підгора – Залав’є

До Тернополя ми добиралися потягом 269 Київ - Івано-Франківськ. З Києва він відправлявся в 22:23, а прибув в 6:10. Це вже стало поганою звичкою Укрзалізниці продавати на проміжні станції дуже малу кількість квитків, в той час як до кінцевої станції залишається ціла купа вільних вагонів. Отже нам довелося брати квитки аж до Франика і квиток обійшовся в 156,36 грн. Не втомлюся наголошувати, що з велами краще їхати у плацкартному вагоні, бо тут вони легко лягають на третій полиці, а в купе треба гарно активізувати інженерну думку, щоб хоча б один велосипед засунути у багажний відділ.

Тернопіль

Тернопіль нас зустрів сонячною погодою в сукупності з ранковою свіжістю. Ми швиденько розпакували вели, зарядилися кавою з кексами та рушили на зустріч до пригод. Майже одразу ми виїхали до театрального майдану, де з одного боку красується театр імені Т.Г.Шевченка, а з іншого розташований однойменний сквер. Окрасою цього ансамблю є єдиний в світі пам’ятник у повний зріст Соломії Крушельницької. Ця оперна дива народилася на Галичині, але рідним регіоном не обмежилась та отримала визнання і овації по всьому світу. Вона виконувала головні партії у неперевершеному міланському Ла Скала та італійці любуються її скульптурою в одному зі своїх музеїв.

Ми разом з Соломиєю

Також тут розташований ще один цікавий пам’ятник з детективною історією. Називається він “Випадкова зустріч” і був подарований місту послом Нідерландів. Десь тиждень він простояв в тому вигляді, який відповідав задумці автора - дві подруги випадково зустрілися і безтурботно ведуть теревені - але згодом хтось вирішив збагатитися здавши кольоровий метал і одну з подруг цинічно викрали. Місцева влада обіцяла винагороду за повернення жіночки, але, напевно, сума була не настільки велика, бо ніхто не повівся. І наразі дивна пані сидить самотньо на лавці і веде сама з собою тиху бесіду.
 

Далі нам зустрілася дуже красива кам’яна Церква Різдва.  Мені дуже подобаються такі текстурні споруди, де читається кожен камінчик. Така нерівність додає жвавості і хочеться аж торкатися стін. Задоволення від споглядання нам наламали ще при в’їзді на територію, коли ж одразу не дуже ввічливо нам вказали, що це не проїзний двір. Далеко не у всіх після цього залишилось бажання розглядати її зсередини.

Церква Різдва

Далі ми виїхали до фантастичної візитівки міста - озера, яке знаходиться в самому серці Тернополя і займає ⅓ його площі. Мало хто знає, що насправді це озеро штучне і в першу чергу його створювали як захисний елемент палацу.

Хоч і ранок, і вихідний день, але життя навкруги озера просто бурлить - хто бігає, хто педалі крутить, а хто просто рибачить, розважаючи себе коментарями в сторону “ЗОЖ”-ників.

Невеликим місточком можна проїхатися до “Острова кохання”, яке розташовано серед цього ставка. Як завжди у таких місць є свої легенди та приказки, так от: якщо закохана пара буде ретельно вдивлятися у води става з цього місця, то вона зможе побачити своє спільне майбутнє.
 

Сам замок Тарновського, який обороняв цей став, виглядає доволі посередньо. Якби мені не тикнули на нього пальцем, то я б ніколи і не подумала, що це палац. Це пояснюється чисельними перебудовами та тим, що під час Другої світової війни він був повністю зруйнованим. Останньої відбудовою займалася радянська влада, а не польські меценати, тому від первинного вигляду мало що залишилося.

На задньому фоні якраз і видніється цей замок

Наступну дозу краси ми отримали на площі Свободи.  Саме тут на коні з мечем у руці сидить перший король Русі Данило Галицький і своїм поглядом вказує на іншу must-see пам’ятку з витонченим фасадом - Домініканський костел.

 

На цьому ми вирішили попрощатися з Тернополем і рухатися далі.

Микулинці

Микулинці ми знали тільки завдяки пиву, яке єдине із загальнодоступного українського є нам до вподоби. Ну добре - добре, ще полтавське “Диканські вечори” нічогеньке! І ще раз наголошу, що я маю на увазі не просто українське пиво, а пиво, яке доволі легко знайти “на районі”. Ми хотіли і на завод попасти, щоб перевірити як і з чого його роблять, але місцеві розказали, що нещодавно змінився власник і екскурсії вже, нажаль, не проводяться. Цікаво як відобразиться на якості продукту цей перерозподіл влади... Але асортимент суттєво розширився - вже є 17 різних сортів. Шкода, що в Києві далеко не всі види можна знайти. А для мене ще було відкриттям те, що завод також випускає безалкогольні газовані напої та квас. Я розумію, що це нормальна практика, але чомусь відчула непідробний подив. До речі, сорт “Микулин-900” був випущений спеціально в 96-му році до 900 дню народження міста. Про Микулин (як його раніше називали) згадував ще Володимир Мономах у своєму “Повчанні”.
 

Всі основні цікавини Микулинця розташовані на відстані витягнутої руки.

По-перше, це Троїцький костел. Дуже красива барочна споруда, за основу якої був взятий костел при королівському палаці в Дрездені. В цей день нам не щастило з відвідинами святих місць, бо і тут нас з середини вигнали, бо костел прибирали напередодні Трійці.

Троїцький костел

По-друге, Микулинецький замок, розташований на пагорбі над річкою Серет. У 16-му столітті його побудували для захисту від татарів, а в 18-му вже переробили на суконну фабрику. Його підземні ходи ведуть аж до Теребовлі.

Зараз це такі собі руїни, в яких - стоп! - хтось живе! Ворота зачинені, припаркована машина, на вікнах шторки, у дворі бігає собака, а дядько в шортах косить траву.  Перша моя думка була: “Ніфіга собі! Оце хтось обнаглів і поселився в замку!”. Але по поверненню нам на очі потрапила дуже цікава стаття про мешканців цього замку і виявляється все не так тут і просто. Коротко: у графині Рейт, яка в свій час володіла цією суконною фабрикою, була улюблена служка Анна. Анна була сиротою і у графині спрацьовували певні материнські інстинкти до неї. Отже, коли Анна одружилася, то їй дозволили жити з чоловіком у замку, поки ті не побудують собі окремого житла. Але немирні часи забрали життя чоловіка, деревина, яка була подарована Анні для будівництва, була спалена для обігріву, графиня Рейт померла, не маючи жодного спадкоємця, отже Анні нічого не залишалося, як  покласти собі на плечі вся тяготи по догляду за замком. Після Другої світової війни на замок ніхто не претендував, бо тут навіть не було елементарних зручностей, але до історичних архітектурних пам’яток його занесли. Щоб якось офіційно це проживання закріпити, Анні з сім’єю запропонували за невелику плату сторожувати і нікуди не з’їжджати. Зараз тут господарює донька Анни Стефанія зі своїм чоловіком, дітьми та квартирантами. Ось така історія.
 

І по-третє, це палац Реїв. Він був побудований на замовлення Людвиги Потоцької ще в 18 столітті, а в 19 столітті перебудований Яном Конопкою. Про ті часи нагадують чотири дерев’яні атланти, які стоять на високих цоколях, оздоблених масками левів. Наразі у приміщенні палацу діє обласна фізіотерапевтична лікарня, бо на території Микулинців були знайдені мінеральні сірчані джерела. В середині інтер’єр відповідає своєму теперішньому призначенню (думаю образ державних лікарень ще у всіх доволі живий) і  в холі читається вже зовсім інша епоха, яку ні з чим не переплутаєш - стіни із зображенням дівчат з величезним стогом.
 

В кожному вело поході ми намагаємося обмежити свою присутність на трасах, а більше їздити путівцями, полями, лісами, щоб аж в якийсь момент скучити за людьми.

 

Певна ділянка до Теребовлі у нас теж пролягала через ліс. Або Гугл вже давно не оновлював свої мапи, або дощ напередодні зіграв злий жарт, але  лісових стежок, по яким можна було хоча б на 1-1 їхати ми так і не знайшли. Біля 6 кілометрів нам довелося йти пішки, перетаскуючи вели через повалені дерева та намагаючись мочити та бруднити ноги хоча б не до коліна.

Одна з найкращих ділянок лісної дороги

 Звісно, може я дарма наговорюю на Гугл і ми просто не там звернули. ))) Такий варіант теж не відкидається. )))

Але вийшовши/виїхавши з лісу ми опинилися перед вражаючим видом - Теребовлянським замком.

Отже, Теребовля

Таким перед нами представ Теребовлянський замок

Дивлячись на фото, може в когось і виникне думка “Що ж тут такого вражаючого?”, але повірте, це було дуже ефектно переміститися з лісових заростів до старовинних кам’яних руїн. Замок був возведений на високій важкодоступній горі і нам  дуже пощастило, що ми вже якимсь чином опинилися на ній, а не під нею, бо якби ми затаскували вели на цей пагорб, то, напевно, там би вже і лягали спати.

Це фото не з підніжжя пагорба, а, напевно, з верхньої 1/3 його частини

Стіни замку товщелезні - 4-5 метрів і спочатку здається, що всередині багато що зберіглося і там бурлить життя. Але всередині виявився лише порослий пустир. По таким товстим стінам зовсім не страшно ходити і можна сповна полюбуватися видами на місто та прилеглі пейзажі. Біля однієї оборонної вежі стоїть пам’ятник Софії Хшановській. Саме завдяки їй фортеця не здалася османо-татарським військам в 1675 році. Наші оборонці були вже опустили руки через відсутність провіанту та перевазі у чисельності ворожих сил, але ця жінка (дружина командира гарнізону) виступила перед бійцями з запальної промовою із закликом  продовжувати боротьбу або до перемоги, або до смерті. На випадок сумного фіналу вона підготувала 2 кинджали (один для себе, інший для чоловіка), цим підтверджуючи свої серйозні наміри. Воїни так надихнулися її промовою, що змогли встояти та дочекатися підмоги зі Львова.

Коли ми спустилися з гори, то виявилося, що вхід на територію фортеці коштує 10 грн.

 

Далі ми проїхалися містом і подивилися на костел Петра і Павла, який ззовні, як на мене, зовсім не схожий на костел, а більше на Будинок Культури, на площу ринок з Миколаївської церквою, на ратушу з пам’ятником Степану Бандері, на оборонний монастир кармелітів. Також в цей день ми побачили майже всіх мешканців міста, бо був випускний і всі зібралися в центральному парку на урочисте святкування.
 

Також ми зробили невеликий крюк і виїхали за місто до найближчого села Плебанівка, щоб подивитися на віадук.

 

День підходив до кінця, тому у нас не було багато часу розслаблятися в місті, отже ми купили продукти на вечерю, швиденько замаринували курячий шашличок на лавці в парку і рушили далі.

Підгора

Така правдива і в той самий час оманлива назва для села. Правдива, бо село насправді знаходиться під горою, а оманлива, бо цікавина, заради якої ми їхали, знаходиться на самій її верхівці. Коли ми дерлися на цю гору по розбитій кам’янистій дорозі, то ловили себе на думці - “Та ну його!” - і силоміць змушували себе продовжувати крутити педалі.

Гора подолана

Але коли ми дісталися до пункту призначення, то всі ці думки одразу ж вітром знесло. ЯКИЙ ТАМ ВІДКРИВАЄТЬСЯ КРАЄВИД!!! Цей краєвид мене вразив більше ніж монастир-фортеця, заради якої ми сюди дерлися. Пишуть, що він знаходиться на високому березі ріки Серет, але самої річки ніде не було видно, хоча панорама відкривалася на десятки кілометрів. Але на тлі сідаючого сонця, річна долина в переплетінні з густими лісами та місцями біліючими хатками, виглядає просто фантастично. На цю гору варто дертися навіть просто за цим пейзажом.

Любуємося пейзажем

А монастир-фортеця обнесена старовинним кам’яним муром зі зруйнованими оборонними вежами, про старий монастир нагадують залишки каменів, але заквітчана доріжка зі статуйками ангелів веде до відновленої церкви. І приголомшлива тиша, яку іноді порушує корова, яка пасеться поруч.

 

Залав'є

Далі ми спустилися до маленького села з дуже романтичною, як на мене, назвою Залав'є. Дорога від Підгори до Залав’я проходила через річку, де планувалося перейти її в брід. Але нам в деякій мірі пощастило і ми переправилися по підвісному мосту.

 

Вечоріло, люди вимітали двори в передвір'ї Трійці і ми спостерігали такі дорогі серцям місцевих пам’ятки, як церкву Святої Трійці та старий невеличкий костел кінця 19-го століття.

На цій ноті ми вирішили завершити перший день, занурилися в ліс і вже по ночі поставили палатку. Після всього побаченого спали ми як немовлята.

Наша перша дислокація

Мені дуже сподобалася ідея лоції, яку я робила для байдарочного походу, тому ось вам наш вело трек.

 

Трек 1-го дня (~65 км):

• Виїзд з Тернополя: від парку Топільче по вул. Руській, за ЦУМом направо, рух по вул. Князя Острозького, потім по вул. Микулинецькій - виїзд на трасу Н-18 в напрямку Микулин-Боровля-Чортків за селом В. Березовиця -  10км - правий поворот до с. Мишковичі (зліва заправка) -  6 км - поворот до Микулинців -  зліва від центральної вулиці всі микулинецькі пам’ятки;
• 2 км до кінця Микулинців - останній поворот направо і з’їзд на ґрунтовку - рух по ґрунтовці до с. Дружба праворуч вздовж траси - в с. Дружба рух прямо городами до початку лісу - правий поворот під лісом - наліво в 2-3 просіку - 6 км прямо по лісу;
• При виїзді на лісну дорогу діагональ вліво до замку в Теребовлі;
• В Теребовлі рух по трасі Е85 - зліва школа, обігнути школу до віадука - повернення через центр до скверу внизу замку - рух по вул. Січових стрільців - виїзд з міста по трасі - правий поворот до монастиря в Підгорах (зліва колодязь);
• Спуск в село до траси - перед мостом лівий поворот до броду - рух по головній дорозі до Залав’є;
• Перед Підгайчиками поворот вліво перед річкою - рух по ґрунтовці вздовж річки до кінця дороги (зліва крута гора) - підйом по лісній дорозі - поворот вправо - ночівля в лісі.

 

День 2

Довге - Долина - Буданів - Чортків - Ягільниця - Нагірянка - Мухавка

Прокинулись ми спеціально в 6 ранку по будильнику, бо все ж таки літо на дворі і сонце вдень буває безжалісним.

Довге

Подолавши лісний горбак та безкрайні пшеничні поля, ми виїхали до церкви, з якої виходили красиво вдягнені люди. От що мені подобається на Західній Україні, так те, що вишиванка - це саме святкове вбрання. Її вдягають і в церкву, і на весілля, і на державні свята. Одна сорочка чи сукня краще іншої і не треба паритися, що ж таке вдягнути.

Ця церква, вірніше дві церкви, знаходять в самому центрі села на пагорбі. Одна - старовинна, дерев’яна, побудована в 1704 року без жодного цвяха. Інша - новий більшенький храм, побудований в 2007 році. Поруч також стоїть капличка з хрестом на честь борців за волю України.

Назва села характеризує його форму, бо воно тягнеться від греблі на річці Серет більш ніж на 5 кілометрів вздовж дороги. Є також легенда, що колись купці чимчикували дорогою і час від часу перепитували у місцевих, що це вже за село. Кожного разу їм відповідали, що це все ще одне і те саме село. Тоді купці вигукнули: “О, Господи, яке ж воно довге!”, тим самим дав назву цьому населеному пункту.

Долина

В наступному селі, в Долині, ми сподівалися побачити залишки замку та ренесансний Троїцький костел з елементами готики. Костел знайти було не дуже важко, бо зазвичай такі споруди знаходяться в центрі, а от із замком було трохи важче. Логіка підказувала, що він має бути десь поруч, але очі відмовлялися його помічати. Тут нам на допомогу прийшли місцеві мешканці, які аж зраділи, що їхніми пам’ятками ще хтось цікавиться. Виявляється, що ми стояли прямо під цим замком, просто кремезні дерева давно вже заполонили старовинні кам’яні руїни.

Хто знайшов замок, той молодець

Нам розповіли, що колись неподалік Долини пролягав Кучмацьких шлях і турки з татарами постійно зарилися на нього та робили свої набіги. Щоб якось захиститися, тодішній власник села Ян Ґольський побудував фортифікаційний замок з 3-метровими в товщину стінами. Від колишньої міці наразі залишилася тільки рештки круглої вежі та льохи. Ці погреби люди ще зовсім нещодавно використовували як холодильник: наносили лід з Серету та охолоджували продукти ціле літо. Також казали, що під замком знаходиться багато тунелей - деякі з них ведуть аж до Теребовлянського замку (12 кілометрів), а один навіть пролягає під руслом річки. Виявилося, що колись село було зовсім не Долиною, а мало назву Янів. Така назва походила або він польського імені Ян (Іван по-нашому), або від гори Янів, яка знаходиться поблизу села.

Атмосфера Трійці вже вітала у повітрі - люди були радісними, привітними, і закликали нас “кидати свої ровери” та йти з ними на святкову службу до церкви. Але на ці заклики ми не повелися і рушили далі.

 

А далі мій внутрішній естет аж кричав від задоволення, бо шлях пролягав повз фантастичні поля в районі села Млинське. Насичений жовтий колір рапсу контрастував із зеленню ячменю і це все розбавлялося різнокольоровими вкрапленнями польових квітів.

 

 

Буданів

В Буданові, як це не дивно, замок та костел розташовані не в центрі села, а на його околиці. І щоб його побачити, як це і не парадоксально))), треба забратися на гору. Буданівський замок доволі гарно зберігся серед своїх тернопільських сородичів - 2 конусоподібні вежі, залишки замкового муру та житлові приміщення, які раніше були казармами. Гарному стану ми можемо завдячувати активному використанню замку в наші дні - і нічого що там зараз психіатрична лікарня, головне що користь приноситься як і людям, так і історичній пам’ятці.

Буданівський замок

Територією можна доволі вільно прогулюватися: я заглянула у вежу - там голі стіни, труби та купа цегли на підлозі, заглянули у двір - там зелено і пахне їжею (напевно у пацієнтів незабаром планувався обід)))) Замок декілька разів захоплювали козаки, але найбільшої шкоди йому завдали турки, коли хитрощами проникли в  середину. За легендою, коли мешканці  дізналися про наступ турків зі сторони Теребовлі, вони всі заховалися за мурами замку. Але вночі постукалась жінка з дитиною і попросила приютити хоча б дитя. За прогнозами вороги були ще далеко, тому браму відкрили і тут із засідки вискочили турки і наробили багато лиха.

Поруч із замком знаходиться костел з красивими статуями на вході. Здається, що він не діючий, тому що тут в свято було безлюдно і звуки служби та церковного співу лунали десь з іншого боку.

Ну а далі була цікава дорога до Чорткова з полями та лісами, кладками через струмочки, довгими спусками та пекельними підйомами, коли була реально боротьба хто кого (і чесно зізнаючись, перемога була не завжди на нашому боці).

Красиві поля

Струмочки

І пекельні  підйоми

Чортків

А Чортків мене реально вразив! І дуже приємно вразив. Я в ньому була вдруге, але перший раз можна не рахувати, бо тоді я бачила тільки нічний залізничний вокзал з двома сплячими тілами на лавках. А цього разу нам вдалося оцінити Чортків по праву і я не розумію, чому про нього майже нічого не відомо як про туристичний напрямок.
Рухаючись від вокзалу до центральної площі майже неможливо оминути красиву дерев’яну церкву 1630 року. В Чорткові старовинний дерев’яних церков дві і в таких спорудах реально відчувається якась особлива атмосфера.
А центральна площа нагадує справжнє європейське містечко. Дороги з бруківки ведуть до окраси міста - неоготичного домініканського костелу Святого Станіслава. Цей костел вважається одним із найкрасивіших в Україні. З ним за першість може позмагатися хіба що львівський. Зовсім поруч знаходиться колишня міська ратуша з годинниковою вежею та флігелем у вигляді півника. А в комплекті зі старими дерев’яними торговими рядами це все створює чудові декорації для якогось фільму.

 

Ще в Чоткові є залишки замку, в якому зовсім нещодавно розміщувалось автотранспортне підприємство (а може і зараз воно там є), але до цих руїн ми так і не добралися.

Окрім перерахованого тут ще можна подивитися новітній собор Петра і Павла, синагогу, купу неповторний церков і просто насолодитися спокоєм, зеленню та чистотою невеликого містечка.

До Чорткова нас підганяла ідея-фікс повечеряти творогом з полуницею. Але хоч це вже і був сезон полуниці, нам так і не вдалося її віднайти. Ми обколесили майже все місто, заходили в усі можливі магазинчики, приставали до продавців з надією, що хтось дістане нам її з-під прилавка - все марно! Це було єдине розчарування за всю нашу покатушку.

До речі, це був перший похід, де кожен повернувся на пару кілограмів легшим. І справа була не в тому, що ми вимотували себе фізично, а тому, що правильно розподіляли прийоми їжі і розумно складали раціон. Виявляється, що принципам здорового харчування можна дотримуватися в будь-яких умовах, просто напередодні треба витратити трошки часу на планування і продумати запасні варіанти. Бо ми - балувані столицею - спочатку трохи прозріли, що наші здавалося б банальні плани на курячий шашлик або печену на вогні рибку можуть обернутися в “космічну фантазію”. І хоча куряче філе в одному з десяти магазинів все ж таки можна знайти, то шукати рибу можна і не намагатись. Але тепер ми досвідченіші і готові організовувати тури для тих, хто хоче скинути пару-тройку кілограмів! Бугага!)))

 

Після відпочинку в парку наша група розділилася: ⅓ поїхала на вокзал на потяг, а решта рушила далі в пошуках ідеального місця для ночівлі.

Я ж ніби вже казала колись, що нам в усіх подорожах щастить з погодою? Так от, повторюсь ще раз - ми реальні везунчики! При виїзді з Чорткова нас перестрів сліпий дощ, який ми вдало перечекали на зупинці, а пізніше люди розповіли, що насправді навколо міста сильна злива лила майже добу. Так що, якщо хтось хоче перестрахуватися і бути впевненим, що під час поїздки буде стовідсотково гарна погода, то беріть нас.)))

Ягільниця і Нагірянка

Через 10 кілометрів після Чорткова ми в’їхали в село Ягільниця, за яким одразу ж слідує Нагірянка. Колись вони були одним цілим і називалися Ягільницею, але наразі кордон між ними малює річка Черкаска. Першому селу в спадок залишились духовні пам’ятки - костел та церква, а ось другому дістався замок та дерев’яна церква. Замок з мурами виглядає величезним, але, якщо чесно, від мене не вразив. Зовнішньо мені це все нагадувало якийсь завод, тому відповідною атмосферою я не зарядилася.

На фото виглядає якось симпатичніше, ніж в житті

Сонце почало швидко сідати, тому ми поставили палатку біля ставу в Мухавці. Це село - просто рай для рибалок. Якщо я не помиляюся, то ставів тут нараховується близько 13, а може і більше. Я не знаю чи всі вони платні, але той, біля якого ми зупинилися так точно. Запах там був не дуже приємний (навіть не так, дуже неприємний), але вибору в нас особливо не було. Коли сонце повністю сіло, то всі рибалки роз’їхались і ми залишилися на самоті. Спали ми під сплеск стрибаючої риби (по звуку її там багато і вона така величенька) та під періодичне світло фар наглядача ставу, який перевіряв чи ніхто не живиться на халяву. 

Трек 2-го дня (82 км):

• Виїзд з лісу: повернутися до лісної дороги - рух правіше - виїзд на поле - рух до с. Довге попід лісом - спуск;
• В с. Довге за річкою поворот вліво в с. Долина - рух по трасі до лісу - лівий поворот до с. Млиниська;
• Рух по лісу - виїзд з лісу - рух по селу до церкви на горі - правий поворот - рух вздовж лісу по полю - переїзд до дальнього лісу - правий поворот перед лісом на розвилці в полі - виїзд на трасу під лісом до замку в Буданові;
• Повернення на трасу - рух прямо - даунхіл лісом в с. Папирня - взяти правіше між дворами - переправа по місточку - крутий підйом лісочком - виїзд в поле - 2-3 км прямо - поворот вправо - в’їзд в с. Тудоров - за церквою направо вздовж річки - за кафе наліво в ліс -  складна стежка в лісі вздовж річки (3-4 км) - виїзд в с. Скородинці (ставок праворуч) - біля ставка лівіше - виїзд до траси - поворот ліворуч - апхіл;
• Рух по трасі до с. Біла - Чортків;
• Виїзд на трасу Е85/М19 у напрямку м. Заліщики -  рух 10 км до с. Ягільниця;
• Ночівля в Мухавці (ставки праворуч).

 

День 3

Товсте - Червоноград - Заліщики

Заключний день був нас був розслабушний, з незначним кілометражем та невеликою кількістю пам’яток. Затарившись холодною водичкою у людей, ми неспішно попетляли польовими стежками в напрямку Заліщиків. Місцеві все нас намагалися відправити по трасі і навідріз відмовлялися розуміти, чому ми надаємо перевагу безлюдним і, нажаль, розбитим доріжкам.

Товсте

В кожному місці на землі можна знайти свої красивості, і село Товсте не є виключенням. Це зараз Товсте село, а колись воно було містом із замком, костелом та першою письмовою згадкою в 1414 році. На центральній вулиці знаходиться аж три релігійні споруди, але найвизначнішою є храм Архангела Михаїла. Якщо раптом він вам віддалено нагадає костел в Чорткові, то це і не дивно, бо обидві споруди є витворами одного і того ж архітектора - Яна Зубжицького-Саса. Саме в Товстому він і народився.

 

Червоград

Ну добре, нема на Тернопільщині такого населеного пункту. Вже нема. Але ще півстоліття тому воно існувало і про нього нагадують романтичні руїни замку.

Вдалині видніються червоноградські руїни

Місце розташування замку було вибране ідеальне - серед річки на високому пагорбі. Русло ріки Джурин утворювало майже замкнену петлю, що обороняло замок від будь-яких зазіхань. Зараз від замку залишились руїни двох круглих веж і в прилеглих селах (Нирків та Нагоряни) можна побачити хто не розгубився і вчасно укріпив свої хати та забори старовинним камінням.

Стежка до руїн лежить через дитячий табір і минулого року, як ми тут були, нам пощастило навіть потрапити на концерт дитячої творчості. )))

Джуринських водоспад

Ну і ідеальним місцем для релаксації є Джуринських водоспад.

Він вважається найбільшим серед рівнинних водоспадів і був створений штучно турками. Ну так кажуть легенди. Ніби вони хотіли захопити вищезазначений замок і для цього відвели русло ріки, в результаті чого цей водоспад і утворився. Людей тут завжди багато: хто купається, хто спостерігає за тими, хто купається, хто пікнікує, а хто  вже декілька днів живе в наметовому містечку. Ми в свою чергу заховалися від сонця під вербами та солодко поспали декілька годин під гомін падаючої води.

Охочих покупатися завжди багато

Заліщики

В Заліщики ми приїхали вже незадовго до потяга. Рік тому ми вже гуляли по цьому місту, тому не засмутилися, що часу на цьогорічну прогулянку в нас не було. Ми встигли з’їсти тільки тріумфальне морозиво та спакувати вели.

Хочу попередити, що в Заліщих дуже вузька та коротка платформа. Останні вагони потяга просто виступають за неї. Ми їхали в 14-ому і нижня сходинка вагона як раз опинилася в мене на рівня талії. А з тим що потяг стоїть лише 2 хвилини, то ви можете уявити, який це був квест добігти з упакованими велами (не забуваємо про додаткові речі у вигляді палатки, спальників тощо) до потрібного вагона та умудритися їх туди закинути. За ці 2 хвилини ми втомилися більше ніж за 3 повних дня катання по тернопільським пагорбам.

Трек 3-го дня ( ~55 км):

• Мухавка-Товсте: рух прямо по трасі;
• Правий поворот на с. Рожановка - село Солоне - в с. Солоне правий поворот на с. Нирків - рух полями (затяжний спуск-підйом);
• Рух за машинами - крутий підйом-серпантин (виїзд від водоспаду на трасу) - ліворуч до кінця лісу - зліва ставок - за ставком Печера;
• Рух до траси - Х-подібне перехрестя - рух прямо до с. Торське - в селі поврот праворуч за кафе - спуск по селу і підйом ліском - виїзд на ґрунтовку до с. Глушка - поворот ліворуч - рух по асфальту до траси - ліворуч залізничний переїзд і Т-подібне перехрестя - рух ліворуч до траси 2 км,
• Виїзд на трасу - праворуч пряма дорога на Заліщики - даунхіл.

 

Отже до Києва ми верталися потягом 458 Рахів - Київ, який із Заліщиків відправлявся в 18:27, а до столиці прибував рівно в 7:00. Плацкартний квиток коштував 128,69 грн.

І на останок узагальнення:

Маршрут: Тернопіль - Микулинці - Теребовля - Підгора - Залав’є - Довге - Долина - Буданів - Чортків - Ягільниця - Нагірянка - Товсте - Червоноград (Нирків) з Джуринським водоспадом - Заліщики

Тривалість: 3 дні (30 травня-1 червня 2015)

Відстань: 216 км

Середня швидкість: 13.8 км/год

Максимальна швидкість: 50.1 км/год

Витрати на двох:

Транспорт: 570 грн.

Харчування: 390 грн.

Враження: у нас просто фантастична країна і я б цей маршрут залюбки б повторила

P.S. Дуже скоро планується велопохід по Словаччині та подорож по Франції. Тому підписуйтесь, щоб не пропустити, як це було!